«Холі шит ти шо, жид?»

 

Ви можете прочитати цей матеріал українською

Пандемия коронавируса с высокой долей вероятности  приведёт к снижению интенсивности межгосударственных отношений в регионе Центральной и Восточной Европы. Это означает, среди прочего, замораживание конфликтов, изучению которых посвящены материалы настоящего блога. Ближайшие месяцы административные, политические и прочие ресурсы государств региона будут мобилизованы на борьбу с новым противником, безличным и беспощадным.

Фактически, речь идёт о продлении перемирия на  украино-венгерском и украино-польском «фронтах», которое установилось в результате победы Владимира Зеленского весной 2019 года. Как показал анализ событий второй половины прошлого года, и Варшава, и Будапешт предпочли сделать паузу, рассчитывая на изменения в политике Киева. Несмотря на то, что их надежды не оправдались, можно не опасаться дальнейшей эскалации этих конфликтов, как минимум, до конца апреля, если не до середины года.

Однако временное затишье, установившееся в силу чрезвычайных обстоятельств, не будет длиться вечно. Противоречия, давшие жизнь конфликтам между Украиной и её западными соседями, никуда не делись и продолжают генерировать напряжение. Неспособность украинского общества рефлексировать критически важные аспекты своей жизни гарантирует ему всё новые и новые неприятности.

Похоже на то, что ближайшие год-полтора станут поворотным моментом в истории Третьей украинской республики. Дело в том, что в результате ряда событий окончательно проявило себя, оформилось и стало доступным для публичной рефлексии одно из ключевых противоречий нынешней Украины. Это противоречие имеет потенциал опрокинуть и внутреннюю, и внешнюю политику украинского государства. В случае внешней политики не останутся в стороне отношения с западными соседями, в первую очередь с Венгрией.

Речь идёт о противоречии между фактическим местом в жизни страны, масштабами влияния русскоязычных граждан Украины, с одной стороны,  и формально-правовым статусом, который им навязывает государство, с другой. Что же это за статус?

Четыре сорта свободных людей

Как показано в материале «Венеціанські етюди», благодаря Венецианской комиссии (далее — ВК) популярные споры по вопросам языковой политики более не имеют  смысла. Европейский союз в лице ВК проанализировал два ключевых законодательных акта — законы «Об образовании» и «Про обеспечение функционирования украинского языка как государственного». Принятые в 2017 и 2019 годах соответственно, они знаменовали свобою новый этап государственного строительства, зафиксировав существенное изменение гуманитарной политики. Реакцией европейского сообщества на эти изменения стало появление на свет двух пространных документов, содержащих результаты анализа вышеупомянутых законов и соответствующие рекомендации.

Эксперты ВК обратили внимание на неуклюжие манипуляции украинского государства и экспертов из «национал-патриотического» лагеря, пытавшихся исказить содержание первого документа, посвящённого  закону «Об образовании». Нехитрый трюк заключается в том, что из пространного раздела «Conclusions», где к собственно выводам относятся, как минимум, пункты с 120 по 126 общим объёмом 838 слов, предлагается рассматривать исключительно п. 126, объём которого меньше в четыре с лишним раза. Якобы именно этот пункт и содержит собственно рекомендации, а остальное — это просто общие рассуждение, любопытные, но не обязательные. Таким образом за скобки оказалось вынесено, например, содержание п. 124, где говорится о дискриминации русского языка.

Опубликованный в ноябре 2019 года доклад, посвящённый закону «Про обеспечение функционирования украинского языка как государственного», содержит уже предельно однозначные формулировки. В частности, п. 139, который включает сакраментальное «…the  Venice Commission proposes in particular the following recommendations…», содержит, среди прочего, следующую рекомендацию:

«…to repeal the  provisions  of  the  Law  providing  for a differential treatment  between the languages of indigenous peoples, the languages of national minorities which are official languages  of  the  EU  and the languages  of  national  minorities  which  are  not  official languages of the  EU to the  extent  that the distinction  between those languages is not based on an objective and reasonable justification(see §§39-44, 69-82, 87, 89, 93, 94, 99-102, 110, and 111)…» 

«…отменить положения Закона, устанавливающие различные подходы для языков коренных народов, языков национальных меньшинств из числа официальных  языков ЕС и языков национальных  меньшинств, не являющихся официальными языками ЕС, поскольку различение между этими языками не основывается на объективных и разумных основаниях (перевод мой — Р.Х.)«

Иными словами, ЕС прямо и недвусмысленно отвергает главную изюминку, ключевой элемент политики Украины в языковой сфере — разделение всех граждан на четыре категории с разным объёмом прав и возможностей в части использования родного языка. Помимо этого, ЕС в лице ВК выделяет как значимые ещё два аспекта этой политики:

  • Они игнорирует тот факт, что русский язык играет особую роль в жизни украинского общества, являясь, в частности, родным для представителей ряда национальных меньшинств, таких как греки, евреи, немцы;
  • нормы языкового законодательства носят выраженно дискриминационный характер в отношении русскоязычных украинцев и не соответствуют ни международным обязательствам Украины, ни европейским ценностям и подходам в этой области.

Показательно, что всякий раз, когда в дискуссиях с «национал-ориентированными» экспертами заходит речь о замечаниях ВК касательно прав русскоязычных  граждан, в ответ звучат недвусмысленные заявления: «…а ось це тут абсолютно ні до чого. Про російську мову освіти у даній гілці не йдеться — цю рекомендацію ми не виконали, факт. І не виконаємо (выделено мною — Р.Х.). Але тут ми говоримо про угорську. Про російськомовні школи я дискутувати не планую…«. Это именно та позиция, которую с осени 2017 года продвигают и мейнстримные украинские политики, и государственные служащие, и экспертное сообщество.

Во время президентской кампании 2004 года политтехнологи, обслуживающие провластного кандидата Виктора Януковича, обвиняли его оппонента Виктора Ющенко в намерении разделить граждан Украины на три сорта. Эта фальшивка стала символом лживой, бесчестной политики, подрывающей самые основания гражданского мира в стране.

8483

На протяжении десяти с лишним лет разговоры о «трёх сортах украинцев» служат для «национально-патриотического»  лагеря символом моральной ничтожности и самих политических оппонентов, и тех украинских граждан, которые за них голосовали.  Благодаря европейским партнёрам больше нет необходимости доказывать — в угаре «национального возрождения» его адепты пошли ещё дальше своих заклятых врагов. Четыре сорта граждан — это уникальная  модель, не имеющая аналогов на европейском континенте.

Новый Украинский Порядок

Законодательные новации в языковой сфере обусловили существенное изменение социального, гуманитарного и политического ландшафтов в стране. Например, украинские венгры и румыны не могут предентовать на статус и права крымских татар, поскольку-де не являются коренными народами. Впрочем, гагаузы, ромы, лемки и ряд других этносов также оказались недостойны звания коренного народа, хотя полностью отвечают заявленным в законе критериям. Эту позицию государственные мужи и жёны обосновывают способом, который ЕС считает необъективным и несправедливым.

Русскоязычные граждане Украины, которые составляют порядка 30% населения в целом и абсолютное большинство на Юге и  Востоке страны, очутились внизу лагерной социальной иерархии. В отличие от украинских венгров государство не собирается вести с ними дискуссии и, тем более, искать компромиссы.

В ходе размышлений над тем, как максимально понятно, выпукло описать существо проблемы, автору поневоле приходят на ум метафоры из той специфической тюремной субкультуры, которая сформировалась в бывшем СССР. Однако эта культурная традиция слишком токсична, чтобы обращаться к ней без крайней необходимости.  Автор полагает, что необходимые соображения можно донести с помощью понятийного  аппарата, не имеющего столь своеобразных коннотаций.

Нынешняя политика украинского  государства в языковой сфере основана на представлении о нечистоте русского языка. Родной для значительной части граждан язык позиционируется как проблема, экзистенциальная угроза для нормальной жизни нормальных людей. В рамках этого мировоззрения русскоязычные граждане рассматриваются как люди не вполне адекватные, которые рано или поздно создадут проблемы для окружающих. Характер и масштаб этих проблем слишком велик, чтобы государство и здоровые силы общества могли закрывать на них глаза.

Русскоязычные украинцы оказываются чем-то  вроде антипрививочников, а то и явными носителями опасной инфекции, нагло пренебрегающими необходимым лечением. Очевидно, что ни о каких  разговорах или компромиссах с такими безответственными людьми не может быть и речи.

Русскоязычные граждане Украины оказались в ситуации, когда родной для них язык уже открыто трактуется как стигма, каинова печать

Ещё одной характерной особенностью национального законодательства в языковой сфере является отождествление языка и этничности. Обсуждаемые нормы закона исходят из того, что этнические украинцы это люди непременно украиноязычные, а русскоязычность трактуется как принадлежность к русскому этносу. В рекомендациях ВК такой подход характеризуется как неадекватный, поскольку для ряда национальных меньшинств русский стал единственным родным языком. Украинские евреи давно не говорят на идиш, а украинские греки — на новогреческом.

Увы, Новый Украинский Порядок не предусматривает самой возможности столь сложной идентичности. Всякий, кто говорит дома на русском и до сих пор не перешёл на родной государственный язык, рассматривается как представитель национального меньшинства, то есть этнический русский. В силу известных обстоятельств для многих русскоязычных граждан подобное отношение является оскорбительным.

«…Есть такое слово — Родина…»

«”С чего начинается Родина?” С того, что напомнят тебе, Что ты инородец, юродивый В здоровой российской семье…», — иронизирует по поводу известных особенностей «русского мира» его нелюбимое дитя. Удивительным образом жизненные обстоятельства российского еврея, рождённого в СССР, оказываются близки людям, далёким и от СССР, и от еврейства. В результате «Революции Достоинства» украинское государство взяло курс на построение строго иерархичного общества. Русскоязычным в нём отведено место на самом низу, в статусе людей даже не третьего, а четвёртого сорта, с которыми не о чем разговаривать, чьи права некому и незачем защищать.

Тот факт, что ради дискриминации русскоязычных украинское государство готово идти на конфликт с Европой, игнорируя её возражения и рекомендации, ещё раз подтверждает, что речь не идёт о каком-то недоразумении или ошибке. Дискриминация русского языка и его носителей есть вопрос политический, имеющий весьма высокий приоритет. Ничуть не менее важный,  нежели евроинтеграция или вступление в НАТО. По мнению автора, пришло время назвать некоторые вещи своими именами.

В нынешней Украине русскоязычным гражданам отведена та же роль, которую в межвоенный период по всей Восточной Европе играли евреи

Это роль зловредного меньшинства, которое проникло во все щели в целом здорового государственного организма и непрерывно злоумышляет. Это меньшинство рассматривается как общепризнаный проводник красной/советской/русской угрозы, типичная пятая колонна, готовая в любой момент нанести роковой Dolchstoss великой европейской нации, героически защищающей Западную Цивилизацию от диких азиатских орд. По совокупности чрезвычайных обстоятельств сие меньшинство открыто дискриминируется государством при поддержке всех здоровых патриотических сил.

Безусловно, в рамках подобного мировоззрения разговоры о жёлтых звёздах на одежде или погромах воспринимаются как гнусная спекуляция врагов государства и титульной нации. Украина это не какой-нибудь преступный ксенофобский режим вроде Третьего рейха или Румынии при Антонеску, Боже упаси. Украина видится национал-патриотическим силам как солидное демократическое государство наподобие Второй Речи Посполитой в 30-е годы. Умеренная дискриминация инородцев — да, «akcje antyżydowskie» радикальных патриотов — по обстоятельствам и под их личную ответственность, вульгарная резня — однозначно нет.

Всякий еврей имеет право и возможность решительно и однозначно порвать с еврейством, стать полноценным гражданином своей страны. Сбрить нелепые архаичные пейсы, креститься, стать таким, как все нормальные люди. Так выглядит Новая Украинская Инклюзивность.

Впрочем, даже роль еврея — не худшее, что может случиться с человеком. Ещё ниже, на самом дне Нового Порядка очутились те этнические украинцы, для которых русский является родным языком. Используя исторические аналогии, русскоязычные из числа этнических украинцев представляют собой что-то вроде униатов в XVII-XVIII веках. Для эталонных украинцев тех лет униаты (греко-католики) были предателями своего народа, отпавшими от нормативной идентичности, которая определялась через принадлежность к православной церкви. Униаты воспринимались как отравленное оружие коварного латинского мира, созданное на погибель народу Украины.

Прошло два столетия, концепция изменилась и уже греко-католики (униаты) рассматривают себя как эталон украинца, просто критерием отнесения к телу народному стала не вера, но язык и культура.

Нельзя не признать, что благодаря разделению населения на несколько категорий картина мира, которой руководствуются национал-озабоченные граждане, обрела законченность. Украиноязычные в роли «настоящих украинцев», русскоязычные в роли «жидов», русскоязычные этнические украинцы в роли «униатов», москали в роли москалей. Теперь глобус Украины стал по-настоящему круглым.

Казалось бы, причём здесь Орбан?

Проблема дискриминации русскоязычных граждан Украины имеет непосредственное отношение к украино-венгерскому конфликту. Украинские венгры вполне понимают ценность символических вещей, таких как статус и место в общественной иерархии, которые определяются объемом наличных прав и возможностей. Венгерская община была одним из субъектов исторических событий, которые привели к обретению Украиной независимости в 1991 году. В рамках договорённостей между руководителями новообразованного украинского государства и венграми, центральная власть в Киеве признавала все те права и возможности, которыми на тот момент располагала венгерская община. Фактически, речь шла о статус-кво, которое сложилось ещё в советское время.

Развитием этих договоренностей стали межгосударственные соглашения, заключенные с Венгерской Республикой, которая де-факто взяла на себя роль внешнего гаранта прав и свобод венгерской общины в Украине. Представители официального Киеву неоднократно подтверждали неизменность статуса и возможностей украинских венгров. Последний раз это делал Петр Порошенко в качестве участника президентской гонки в 2014 году. Радикальное изменение ситуации стало для венгров не просто неприятной неожиданностью, но односторонним нарушением существующих договоренностей.

На сегодняшний день ни украинским венграм, ни официальному Будапешту нет смысла верить в обещания сторонников этнического национализма, которые по-прежнему определяют общую стратегию и нюансы имплементации гуманитарной политики украинского государства. Для этого есть, как минимум, два резона.

Во-первых, у венгров перед глазами интересная (яркая, печальная, волнующая, головокружительная — на выбор) судьба русского языка в Украине. Зимой 2014-го национал-патриоты охотно заигрывали с русскоязычными согражданами — расчувствовано хлопали по плечу, вместе пели гимн, провозглашали «за нашу и вашу свободу!», вместе с львовской «клюмбой» целый день разговаривали на русском в знак солидарности. Через три года внезапно оказалось, что концепция то ли изменилась, то ли не была в своё время достаточно четко артикулирована, то русскоязычные что-то себе нафантазировали, однако настали новые времена, которые требуют новых подходов. Добравшись до рычагов управления, сторонники этнического национализма решили, что разделения украинских граждан на три сорта недостаточно, поэтому нужны четыре. В самом низу иерархии они определили место для самого крупного и влиятельного языкового меньшинства.

Во-вторых, Венецианская комиссия не оставила украинскому государству пространства для маневра. Позиция ВК предельно проста — представители всех языковых меньшинств должны иметь равные права и возможности. Добровольно на это «национал-патриоты» никогда не согласятся, поэтому русскоязычные будут протестовать, Евросоюз — требовать от украинского государства что-то сделать, спонсоры и фактические хозяева Третьей укаринской республики — настаивать на скорейшем решении вопроса. Оказавшись перед выбором — или поднять русскоязычных до уровня, дарованного венграм, или отправить венгров на дно к «москворотым», — этнократы, скорее всего, выберут второе. Украинские венгры снова услышат, что времена изменились, что нельзя спекулировать и препятствовать Национальному Возрождению и так далее, и тому подобное.

В рамках той позиции Евросоюза, которая была дважды (sic!) озвучена Венецианской комиссией, судьба венгерского языка в Украине тесно связана с интересами всех сразу языковых и этнических  меньшинств

Стратегия создания моноэтнического моноязычного общества как в Польше или той же Венгрии требует от сторонников подобной политики загонять всех «чужаков», «манкуртов» и «пятую колонну» в один общий барак. Любые обещания и демонстративные шаги, которые предпринимает украинский истеблишмент, неожиданно для себя столкнувшись с эффективным внешним давлением, ничего не стоят. Соврав не раз и не два, украинские «элитарии» без проблем будут врать и дальше.

Убедительная победа Владимира Зеленского, с которым были связаны надежды большинства украинцев на изменение гуманитарной политики, вызвала определённый энтузиазм у официального Будапешта. На сегодняшний день можно  констатировать, что эти надежды не оправдались, а энтузиазм оказался неуместным. Это не оставляет Виктору Орбану иного выхода, кроме размораживания конфликта. Пандемия коронавируса, скорее всего, вынудит венгерскую сторону отложить этот вопрос на более поздний срок, но не более того.

Последние заявления министра иностранных дел Петера Сиярто позволяют сделать вывод, что автор не ошибся в своих рассуждениях и венгры в полной мере оценили карты, которые сдали им сторонники этнического национализма в Украине. Тезис о том, что украинское государство нарушает права не только венгерского меньшинства, но и меньшинств в целом загоняет официальный Киев в угол. По мнению автора, с вероятностью, близкой к 100%, Будапешт будет требовать выполнениях всех рекомендаций Венецианской комиссии, включая те, что касаются прав носителей русского языка.

Иными словами, Венгрия примеряет на себя роль гаранта прав и свобод не только украинских венгров, но и всех сразу этнических и языковых меньшинств.

Момент истины

В 2020-21 годах русскоязычным украинцам придётся решать несколько несложных, но неприятных задач. Во-первых, им придётся осмыслить сам факт своего существования в условиях разделения граждан на несколько категорий с разным объёмом прав и возможностей. Во-вторых, им придётся осознать, что они уже открыто рассматриваются как люди даже не третьего, а четвёртого сорта. В-третьих, перед ними встанет вопрос наиболее адекватных стратегий поведения в столь нетривиальных, как для европейского (более-менее европейского, стремящегося в Европу  — выбрать по вкусу) государства условиях.

Какие стратегии возможны в подобной ситуации? Богатейший опыт прошлого, позапрошлого и всех предыдущих столетий предлагает множество вариантов. Во-первых, ничто не мешает «иноязычным» гражданам ассимилироваться. Состричь пейсы, сменить имя, креститься и спокойно кушать по субботам кровяную колбасу.  Во-вторых, можно уехать из страны. В-третьих, игнорировать новые веяния, полагаясь на сдерживающие влияние ЕС. В-четвёртых, можно бросить вызов деструктивной политике государства.

Стратегии поведения, которые выбирает индивид, являются, в первую очередь, проекциями его темперамента, жизненного  опыта, поведенческих установок и других субъективных обстоятельств. Поведение отдельных индивидов и целых сообществ в конфликтной ситуации наглядно демонстрирует масштаб их реальных, а не декларативных притязаний.

Некоторое время назад автору попалась на глаза фото футболочек, которыми бойко торгуют креативные ребята из Тернополя. Автор собирался отправить это фото знакомым «жидобандеровцам», напомнить им простую, но важную истину — для настоящих бандеровцев они всего лишь «жиды». Однако сейчас эта идея кажется ему и несвоевременной, и неудачной. Такие, знаете ли, настали времена, что теперь каждый из нас немножечко жид.

82548653_2994714297227285_4092864745143533568_n

Вместо послесловия

Об указах

Борис Яворский (с)

Нет, конечно, Фишман не был каким-нибудь сикарием или, прости Господи, пацифистом, но, тем не менее, испытывал некоторую неловкость.

– Ой, Фишман, – отмахнулся от него сосед. – Ты этих глашатаев на площадях больше слушай. Уррроды, вечно что-нибудь напутают. Чушь всё это.

Сосед показался Фишману неубедительным. В отличие от глашатаев. Поэтому Фишман пошёл за консультацией в собрание мужей уважаемых, умудренных жизнью и убелённых сединами.

– Послушайте, Фишман, – с мягкой отеческой улыбкой похлопал его по плечу умудренный жизнью и убелённый сединами уважаемый муж. – Ну что вы такое говорите! Мы ведь с вами не дикари, не спартанцы какие чумазые. Народ Книги, понимаете? Ну, вот, коли понимаете, так и не стоит вам склонять свой слух ко всяким вздорным словам.

Но тревога Фишмана не унималась; он отправился в собрание мужей уважаемых, но помоложе, не столь убелённых сединами, и вновь стал спрашивать совета.

– Чому на арамейськой мове? – в ответ грозно спросил Фишмана один из неубелённых сединами и лихо подкрутил пейс. – Чому не на иврите? А чи ты часом не ассириець, хлопче, а?

Тогда окончательно смущённый Фишман посетил собрание мужей совсем юных, но весьма просвещённых и потому тоже уважаемых.

– А что в этом плохого, Фишман? – искренне удивились юные, но уважаемые мужи. – Это наш цивилизационный выбор! Опыт всего прогрессивного человечества демонстрирует нам его правильность. Вот, скажем, Спарта, колыбель европейской цивилизации…

Когда же исполненный сомнениями Фишман вернулся домой, на пороге его ожидали два хмурых рослых легионера и товарищ в штатском хитоне с незапоминающимся лицом.

– Здравствуйте, Фишман, – доброжелательно произнёс товарищ в хитоне, не подавая, впрочем, руки. – Служба демографического контроля царя Ирода. Нам нужно уточнить у вас кое-какие паспортные данные. Скажите, Фишман, вы ведь были первым ребёнком в семье?…


Данный текст подготовлен в рамках проекта «Похищение Восточной Европы», посвящённого анализу процессов в регионе ЦВЕ с помощью инструментов  конфликт-менеджмента.

©Роман Химич, 2020. Все права принадлежат Роману Химичу (Roman.Khimich@Gmail.com). Коммерческое использование без разрешения автора запрещено. При использовании ссылка обязательна.


Вы можете прочитать этот материал на русском

Пандемія коронавируса з високою ймовірносттю приведе до зниження інтенсивності міждержавних відносин в регіоні Центральної та Східної Європи. Це означає, серед іншого, заморожування конфліктів, вивченню яких присвячені матеріали чинного блогу. Найближчім часом адміністративні, політичні та інші ресурси держав регіону будуть мобілізовані на боротьбу з новим противником, який не має особистості та жалю.

Фактично, мова йде про продовження перемир’я на українсько-угорському та українсько-польському «фронтах», яке встановилося в результаті перемоги Володимира Зеленського навесні 2019 року. Як свідчить аналіз подій другої половини минулого року, і Варшава, і Будапешт вирішили зробити паузу, сподіваючись на зміни в політиці Києва. Незважаючи на те, що їх надії не виправдалися, можна не чекати подальшої ескалації цих конфліктів, як мінімум, до кінця квітня, якщо не до середини року.

Однак тимчасове затишшя, яке встановилося через надзвичайні обставини, не буде тривати вічно. Протиріччя, які живлять конфлікти між Україною та її західними сусідами, нікуди не поділися та продовжують генерувати напругу. Нездатність українського суспільства рефлексувати критично важливі аспекти свого життя гарантує йому все нові і нові неприємності.

Схоже на те, що найближчі рік-півтора стануть поворотним моментом в історії Третьої української республіки. Справа в тому, що в результаті низки подій остаточно проявило себе, оформилося і стало доступним для публічної рефлексії одне з ключових протиріч нинішньої України. Це протиріччя має потенціал підірвати і внутрішню, і зовнішню політику української держави. У разі зовнішньої політики не залишаться осторонь стосунки із західними сусідами, в першу чергу з Угорщиною.

Мова йде про суперечності між фактичним місцем в житті країни, масштабами впливу російськомовних громадян України, з одного боку, та формально-правовим статусом, який їм нав’язує держава, з іншого. Що ж це за статус?

Чотири гатунки вільних людей

Як показано в матеріалі «Венеціанські етюди», завдяки Венеціанській комісії (далі — ВК) популярні суперечки щодо мовної політики більше не мають сенсу. Європейський союз в особі ВК проаналізував два ключових законодавчих акти,  закони «Про освіту» та «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Прийняті в 2017 і 2019 роках відповідно, вони позначили новий етап державного будівництва, зафіксувавши істотні зміни в гуманітарній політиці. Реакцією європейської спільноти на ці зміни стала поява на світ двох розлогих документів, що містять результати аналізу вищезгаданих законів й відповідні рекомендації.

Експерти ВК звернули увагу на незграбні маніпуляції української держави і експертів з «націонал-патріотичного» табору, які намагалися спотворити зміст першого документа, присвяченого закону «Про освіту». Нехитрий трюк полягає в тому, що з розлогого розділу «Conclusions», де до власне висновків відносяться щонайменше пункти з 120 по 126 загальним обсягом 838 слів, пропонується розглядати виключно п. 126, обсяг якого менше в чотири з гаком рази. Нібито саме цей пункт і містить власне рекомендації, а решта — це просто загальні міркування, цікаві, але не обов’язкові. У такий спосіб за дужки було винесено, наприклад, зміст п. 124, де йдеться про дискримінацію російської мови.

Опублікована в листопаді 2019 року доповідь ВК, присвячена закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», містить вже гранично однозначні формулювання. Зокрема, п. 139, який включає сакраментальне «…the Venice Commission proposes in particular the following recommendations…», містить, серед іншого, наступну рекомендацію:

«…to repeal the provisions of the Law providing for a differential treatment between the languages ​​of indigenous peoples, the languages ​​of national minorities which are official languages ​​of the EU and the languages ​​of national minorities which are not official languages ​​of the EU to the extent that the distinction between those languages ​​is not based on an objective and reasonable justification (see §§39-44, 69-82, 87, 89, 93, 94, 99-102, 110, and 111)…»

«…скасувати положення Закону, які встановлюють різні підходи для мов корінних народів, мов національних меншин з числа офіційних мов ЄС та мов національних меншин, які не є офіційними мовами ЄС, оскільки розрізнення між цими мовами не ґрунтується на об’єктивних та адекватних підставах (переклад мій — Р .Х.) »

Іншими словами, ЄС прямо і недвозначно відкидає головну родзинку, ключовий елемент політики України в мовній сфері — поділ всіх громадян на чотири категорії з різним об’ємом прав і можливостей щодо використання рідної мови. Крім цього, ЄС в особі ВК виділяє як значущі ще два аспекти цієї політики:

  • Вона ігнорує той факт, що російська мова відіграє особливу роль в житті українського суспільства, будучи, зокрема, рідною для представників низки національних меншин, таких як греки, євреї, німці;
  • норми мовного законодавства носять виражено дискримінаційний характер стосовно російськомовних українців і не відповідають ані міжнародним зобов’язанням України, ані європейським цінностям та підходам в цій царині.

Показово, що кожний раз, коли в дискусіях з «націонал-орієнтованими» експертами заходить мова про зауваження ВК стосовно прав російськомовних громадян, у відповідь звучать недвозначні заяви: «…а ось це тут абсолютно ні до чого. Про російську мову освіти у даній гілці не йдеться — цю рекомендацію ми не виконали, факт. І не виконаємо (виділено мною — Р.Х.). Але тут ми говоримо про угорську. Про російськомовні школи я дискутувати не планую…». Це саме та позиція, яку з осені 2017 року просувають і мейнстрімні українські політики, і державні службовці, і експертне співтовариство.

Під час президентської кампанії 2004 року політтехнологи, які обслуговували провладного кандидата Віктора Януковича, закидали його опонентові Віктору Ющенко наміри розділити громадян України на три гатунки. Ця фальшивка стала символом брехливої, безчесної політики, яка підриває самі основи громадянського миру в країні.

8483

Протягом десяти з гаком років розмови про «три гатунки українців» залишаються для «національно-патріотичного» табору символом моральної нікчемності і політичних опонентів, і тих українських громадян, які за них голосують. Завдяки європейським партнерам більше немає необхідності доводити — в запамороченні «національного відродження» його адепти пішли ще далі своїх заклятих ворогів. Чотири гатунки громадян — це унікальна модель, яка не має аналогів на європейському континенті.

Новий Український Порядок

Законодавчі новації в мовній сфері зумовили істотну зміну соціального, гуманітарного і політичного ландшафтів в країні. Наприклад, українські угорці та румуни не можуть предентовать на статус і права кримських татар, оскільки, мовляв, не є корінними народами. Втім, гагаузи, роми, лемки та ряд інших етносів також виявилися недостойні звання корінного народу, хоча повністю відповідають заявленим критеріям. Цю позицію державні мужі обґрунтовують у спосіб, який ЄС вважає необ’єктивним і несправедливим.

Російськомовні громадяни України, які становлять близько 30% населення в цілому і абсолютну більшість на Півдні і Сході країни, опинилися внизу табірної соціальної ієрархії. На відміну від українських угорців держава не збирається вести з ними дискусії і, тим більше, шукати компроміси.

Під час міркувань над тим, як максимально зрозуміло, опукло описати сутність цієї  проблеми, авторові мимоволі згадувалися характерні уявлення тієї специфічної тюремної субкультури, яка сформувалася в колишньому СРСР. Однак ця культурна традиція надто токсична, аби звертатися до неї без крайньої необхідності. Автор вважає, що необхідні ідеї можна донести за допомогою понятійного апарату, який не має настільки своєрідних конотацій.

Нинішня політика української держави у мовній сфері заснована на уявленні про нечистоту російської мови. Рідна для значної частини громадян мова позиціонується як проблема, екзистенційна загроза для нормального життя нормальних людей. В рамках цього світогляду російськомовні громадяни розглядаються як люди дещо неадекватні, які рано чи пізно створять проблеми для оточуючих. Характер і масштаб цих проблем надто великий, аби держава і здорові сили суспільства могли закривати на них очі.

Російськомовні українці виявляються чимось на зразок противників щеплення, може навіть відкритими носіями небезпечної інфекції, які нахабно нехтують необхідним лікуванням. Зрозуміло, що ні про які розмови або компроміси з такими безвідповідальними людьми не може бути й мови.

Російськомовні громадяни України опинилися в ситуації, коли рідна для них мова вже відкрито трактується як стигма, каїнове тавро 

Ще однією характерною особливістю національного законодавства у мовній сфері є ототожнення мови та етнічності. Обговорювані норми закону виходять з того, що етнічні українці це люди неодмінно україномовні, а російськомовність трактується як приналежність до російського етносу. У висновках ВК такий підхід розглядається як неадекватний, оскільки для низки національних меншин України російська стала єдиною рідною мовою. Українські євреї давно не говорять на ідиш, а українські греки — новогрецькою.

На жаль, Новий Український Порядок не передбачає навіть можливості такої складної ідентичності. Всякий, хто говорить вдома російською і досі не перейшов на рідну державну мову, розглядається як представник національної меншини, тобто етнічний росіянин. Через відомі обставини для багатьох російськомовних громадян подібне ставлення є образливим.

«…Есть такое слово — Родина…»

«”С чего начинается Родина?” С того, что напомнят тебе, Что ты инородец, юродивый В здоровой российской семье…», — іронізує над відомими особливостями «русского мира» його нелюбиме дитя. Дивним чином життєві обставини російського єврея, народженого в СРСР, виявляються близькими для людей, далеких і від СРСР, і від єврейства. В результаті «Революції Гідності» українська держава взяла курс на побудову послідовно ієрархічного суспільства. Російськомовним в ньому відведено місце на самому низу, в статусі людей навіть не третього, а четвертого гатунку, з якими нема про що розмовляти, чиї права нікому і нема чого захищати.

Той факт, що заради дискримінації російськомовних українська держава готова йти на конфлікт з Європою, ігноруючи її заперечення і рекомендації, ще раз підтверджує, що мова не йде про якесь непорозуміння або прикру помилку. Дискримінація російської мови та її носіїв є питанням політичним, який має дуже високий пріоритет. Нітрохи не менш важливий, ніж євроінтеграція або вступ до НАТО. На думку автора, настав час назвати деякі речі своїми іменами.

У нинішній Україні російськомовним громадянам відведена та ж роль, яку в міжвоєнний період по всій Східній Європі грали євреї

Це роль капосної меншини, яке проникла в усі шпарини в цілому здорового державного організму й безперервно замишляє щось недобре. Ця меншина розглядається як загальновизнаний провідник червоної/радянської/російської загрози, типова п’ята колона, готова в будь-який момент завдати фатального Dolchstoss великій європейській нації, що героїчно захищає Західну Цивілізацію від навали азійських дикунів зі Сходу.  За сукупністю надзвичайних обставин ця меншина відкрито дискримінується державою за підтримки всіх здорових патріотичних сил.

Безумовно, в рамках подібного світогляду розмови про жовті зірки на одязі або погроми сприймаються як огидна спекуляція ворогів держави і титульної нації. Україна це не якийсь там злочинний ксенофобський режим на кшталт Третього рейху або Румунії при Антонеску, Боже збав. Україна бачиться націонал-патріотичним силам як солідна демократична держава на зразок Другої Речі Посполитої в 30-і роки. Помірна дискримінація інородців — так, «akcje antyżydowskie» радикальних патріотів — за обставинами і під їх особисту відповідальність, вульгарна різанина — однозначно ні.

Всякий єврей має право і можливість рішуче і однозначно порвати з єврейством, стати повноцінним громадянином своєї країни. Збрити безглузді архаїчні пейси, охреститися, стати таким, як усі нормальні люди. Так виглядає Нова Українська Інклюзивність.

Втім, навіть роль єврея — не гірше, що може трапитися з людиною. Ще нижче, на самому дні Нового Порядку опинилися ті етнічні українці, для яких російська є рідною мовою. Використовуючи історичні аналогії, російськомовні з числа етнічних українців є чимось на зразок уніатів в XVII-XVIII століттях. Для еталонних українців тих років уніати (греко-католики) були зрадниками свого народу, що відпали від нормативної ідентичності, яка визначалася через приналежність до православної церкви. Уніати сприймалися як отруєне знаряддя підступного латинського світу, створене на загибель народові України.

Минуло два століття, концепція змінилася і вже греко-католики (уніати) розглядають себе як еталон українства, просто критерієм віднесення до тіла народного стала не віра, але мова й культура.

Не можна не визнати, що через поділ населення на кілька категорій картина світу, якою керуються націонал-стурбовані громадяни, здобула завершенність. Україномовні в ролі «справжніх українців», російськомовні в ролі «жидів», російськомовні етнічні українці в ролі «уніатів», москалі в ролі москалів. Тепер глобус України став по-справжньому круглим.

Здавалося б, до чого тут Орбан?

Проблема дискримінації російськомовних громадян України має безпосереднє відношення до україно-угорському конфлікту. Українські угорці усвідомлюють цінність символічних речей, як-от статус та місце в суспільній ієрархії, які визначаються обсягом наявних прав та можливостей. Угорська громада була одним із суб’єктів історичних подій, які призвели до здобуття Україною незалежності в 1991 році. В рамках домовленостей між очільниками новопосталої української держави та угорцями, центральна влада в Києві визнавала всі ті права і можливості, які на той момент мала угорська громада. Фактично, мова йшла про статус-кво, що склався ще за радянських часів.

Розвитком цих домовленостей стали міждержавні угоди, укладені з Угорською Республікою, яка де-факто взяла на себе роль зовнішнього гаранта прав та свобод угорської громади в Україні. Представники офіційного Києва неодноразово підтверджували незмінність статусу і можливостей українських угорців. Останній раз це робив Петро Порошенко в якості учасника президентських перегонів в 2014 році. Радикальна зміна ситуації стала для угорців не просто неприємною несподіванкою, але одностороннім порушенням існуючих домовленостей.

На сьогоднішній день ані українським угорцям, ані офіційному Будапешту немає сенсу вірити в обіцянки прихильників етнічного націоналізму, які досі визначають загальну стратегію і нюанси імплементації гуманітарної політики української держави. Для цього є, як мінімум, є два резони.

По-перше, в угорців перед очима цікава (яскрава, сумна, бентежна, карколомна — на вибір) доля російської мови в Україні. Взимку 2014 го націонал-патріоти охоче загравали з російськомовними співгромадянами — розчулено плескали по плечу, разом співали гімн, проголошували «за нашу і вашу свободу!», разом із львівською «клюмбою» цілий день розмовляли російською на знак солідарності. За три роки раптово виявилося, що концепція чи то змінилася, чи то не була свого часу досить чітко артикульована, чи то російськомовні щось собі нафантазували, однак настали нові часи, які вимагають нових підходів. Діставшись до важелів управління, прихильники етнічного націоналізму вирішили, що поділу українських громадян на три гатунки недостатньо, тому потрібні чотири. У самому низу ієрархії вони визначили місце для найбільшої та найвпливовішої мовної меншини.

По-друге, Венеціанська комісія не залишила українській державі простору для маневрів. Позиція ВК гранично проста — представники всіх мовних меншин мають отримати рівні права та можливості. Добровільно на це «націонал-патріоти» ніколи не погодяться, тому російськомовні протестуватимуть, Євросоюз — вимагатиме від української держави щось зробити, спонсори та фактичні господарі Третьої укарінскої республіки — наполягатимуть на якнайшвидшому вирішенні питання. Опинившись перед вибором — або підняти російськомовних до рівня, дарованого угорцям, або відправити угорців на дно до «москворотих», — етнократи, скоріш за все, виберуть друге. Українські угорці знову почують, що часи змінилися, що не можна спекулювати та заважати Національному Відродженню і так далі, і тому подібне.

В рамках тієї позиції Євросоюзу, яка була двічі (sic!) наголошена Венеціанською комісією, доля угорської мови в Україні тісно пов’язана з інтересами всіх одразу мовних та етнічних меншин

Стратегія створення моноетнічної мономовного суспільства як в Польщі або тій самій Угорщині вимагає від прихильників подібної політики заганяти всіх «зайд», «прийм» та «п’яту колону» в один загальний барак. Будь-які обіцянки і демонстративні кроки, до яких  вдається український істеблішмент, несподівано для себе зіткнувшись з ефективним зовнішним тиском, нічого не варті. Збрехавши не раз і не два, українські «елітарії» без проблем брехатимуть і далі.

Переконлива перемога Володимира Зеленського, з яким були пов’язані надії більшості українців на зміну гуманітарної політики, викликала певні сподівання у офіційного Будапешта. На сьогоднішній день можна констатувати, що ці сподівання не виправдалися, а ентузіазм виявився недоречним. Це не залишає Віктору Орбану іншого виходу, окрім розморожування конфлікту. Пандемія коронавируса, скоріш за все, змусить угорську сторону відкласти це питання на деякий час, але не більше того.

Останні заяви міністра закордонних справ Петера Сиярто дозволяють зробити висновок, що автор не помилився в своїх прогнозах і угорці в повній мірі оцінили карти, які здали їм прихильники етнічного націоналізму в Україні. Теза про те, що українська держава порушує права не тільки угорської меншини, а й меншин в цілому заганяє офіційний Київ в глухий кут. На думку автора, з імовірністю, близькою до 100%, Будапешт вимагатиме виконаннях всіх рекомендацій Венеціанської комісії, включаючи ті, що стосуються прав носіїв російської мови.

Іншими словами, Угорщина приміряє на себе роль гаранта прав та свобод не тільки українських угорців, але й всіх одразу етнічних та мовних меншин.

Момент істини

У 2020-21 роках російськомовним українцям доведеться вирішувати кілька нескладних, але неприємних завдань. По-перше, їм доведеться осмислити самий факт свого існування в умовах поділу громадян на кілька категорій з різним обсягом прав та можливостей. По-друге, їм доведеться усвідомити, що вони вже відкрито розглядаються як люди навіть не третього, а четвертого сорту. По-третє, перед ними постане питання найбільш адекватних стратегій поведінки в настільки нетривіальних, як для європейської (більш-менш європейської; такої, що прагне до Європи — вибрати на свій смак) держави умовах.

Які стратегії можливі в подібній ситуації? Багатющий досвід минулого, позаминулого і всіх попередніх століть демонструє безліч варіантів. По-перше, ніщо не заважає «іншомовним» громадянам асимілюватися. Зістригти пейси, змінити ім’я, хреститися і спокійно їсти по суботах кров’яну ковбасу. По-друге, можна виїхати з країни. По-третє, ігнорувати нові віяння, покладаючись на стримуючий вплив ЄС. По-четверте, можна кинути виклик деструктивної політиці держави.

Стратегії поведінки, які вибирає індивід, є, в першу чергу, проекціями його темпераменту, життєвого досвіду, поведінкових установок та інших суб’єктивних обставин. Поведінка окремих індивідів та цілих спільнот в конфліктній ситуації наочно демонструє масштаб їх реальних, а не декларативних амбіцій. В Україні, Польщі, Штатах, будь-де.

Деякий час тому автору кинулося в очі фотографія футболок, якими жваво торгують креативні хлопці з Тернополя. Автор збирався відправити це фото знайомим «жідобандерівцам», аби нагадати їм просту, але важливу істину — для справжніх бандерівців вони всього лише «жиди». Однак зараз ця ідея здається йому і несвоєчасною, і недоречною. Такі, знаєте, настали часи, що тепер кожен з нас трішечки жид.

82548653_2994714297227285_4092864745143533568_n

Замість післямови

Об указах

Борис Яворский (с)

Нет, конечно, Фишман не был каким-нибудь сикарием или, прости Господи, пацифистом, но, тем не менее, испытывал некоторую неловкость.

– Ой, Фишман, – отмахнулся от него сосед. – Ты этих глашатаев на площадях больше слушай. Уррроды, вечно что-нибудь напутают. Чушь всё это.

Сосед показался Фишману неубедительным. В отличие от глашатаев. Поэтому Фишман пошёл за консультацией в собрание мужей уважаемых, умудренных жизнью и убелённых сединами.

– Послушайте, Фишман, – с мягкой отеческой улыбкой похлопал его по плечу умудренный жизнью и убелённый сединами уважаемый муж. – Ну что вы такое говорите! Мы ведь с вами не дикари, не спартанцы какие чумазые. Народ Книги, понимаете? Ну, вот, коли понимаете, так и не стоит вам склонять свой слух ко всяким вздорным словам.

Но тревога Фишмана не унималась; он отправился в собрание мужей уважаемых, но помоложе, не столь убелённых сединами, и вновь стал спрашивать совета.

– Чому на арамейськой мове? – в ответ грозно спросил Фишмана один из неубелённых сединами и лихо подкрутил пейс. – Чому не на иврите? А чи ты часом не ассириець, хлопче, а?

Тогда окончательно смущённый Фишман посетил собрание мужей совсем юных, но весьма просвещённых и потому тоже уважаемых.

– А что в этом плохого, Фишман? – искренне удивились юные, но уважаемые мужи. – Это наш цивилизационный выбор! Опыт всего прогрессивного человечества демонстрирует нам его правильность. Вот, скажем, Спарта, колыбель европейской цивилизации…

Когда же исполненный сомнениями Фишман вернулся домой, на пороге его ожидали два хмурых рослых легионера и товарищ в штатском хитоне с незапоминающимся лицом.

– Здравствуйте, Фишман, – доброжелательно произнёс товарищ в хитоне, не подавая, впрочем, руки. – Служба демографического контроля царя Ирода. Нам нужно уточнить у вас кое-какие паспортные данные. Скажите, Фишман, вы ведь были первым ребёнком в семье?…


Даний текст підготовлений в рамках проекта «Викрадення Східної Європи», присвяченого аналізу процесів в регіоні Центральної та Східної Європи за допомогою інструментів конфлікт-менеджменту.

©Роман Хіміч, 2020. Всі права належать Роману Хімічу (Roman.Khimich@Gmail.com). Комерційне використання без згоди автора заборонено. При використанні посилання є обов’язковим.

 

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s