«Венеціанські» етюди

Черговий обмін люб’язностями між зовнішньополітичними відомствами України та Угорщини остаточно продемонстрував, що стосунки між двома державами повернулися в те русло, в якому перебувають з осені 2017 року. Якщо точніше, вони з нього і не виходили. Очікування того, що зміна обличь на вищому щабелі державної влади в Україні дозволить вивести ці стосунки з глухого куту, забезпечить якийсь прорив та вихід з ситуації конфлікту, виявилися марними. Адміністрація Володимира Зеленського проводить ту саму політику, що і його попередники.

3 грудня міністр закордонних справ України Вадим Пристайко висловив впевненість, що найближчим часом Угорщина має зняти вето з проведення Комісії Україна-НАТО (КУН) на політичному рівні. На його думку, це має статися після ухвалення Україною закону «Про середню освіту», який виведе угорські приватні школи з-під вимог так званої «мовної статті» закону «Про освіту».

«Ближчими днями парламент розгляне закон про середню освіту, яким передбачається розв’язання останньої рекомендації Венеціанської комісії. Цей закон вже стоїть в порядку денному Верховної Ради. Я очікую, що після цього голосування Угорщина заявить про розблокування роботи Комісії Україна-НАТО», — заявив він.

Між тим позиція, яку з самого початку конфлікту займає Угорщина, полягає в тому, що Україна має відновити всі права угорської меншини в тому обсязі, який мав місце на момент прийняття закону «Про освіту» у вересні 2017 року.  «Всі» означає всі без винятку, в тому числі — право отримувати середню освіту рідною мовою в комунальних та державних закладах освіти, вивчаючи українську мову лише як один з предметів. Цю позицію вкотре артикулював керівник  МЗС Угорщини Петер Сійярто в інтерв’ю, що побачило світ наступного дня 4 грудня.

Трохи раніше, 2 грудня до МЗС України було запрошено посла Угорщини в Україні Іштвана Ійдярто, якому вказали на неприйнятність його заяв, зокрема, щодо автономії угорської національної меншини в Україні. Підставою для цього стали висловлювання пана посла в ефірі ObozTV. Що саме спричинило даний інцидент  можна спробувати зрозуміти самостійно, прочитавши стенограму розмови.

«Венеціанська» перемога…

«У ході бесіди було додатково наголошено на тому, що Закон України «Про освіту» не порушує прав українців угорського походження, а навпаки надає їм можливості кращої самореалізації в Україні, що наразі було підтверджено Венеціанською комісією», — сказано в повідомленні про невеликого прочухана, якого влаштували послові Угорщини в МЗС на початку грудня і це ще одна характерна риса україно-угорського конфлікту.

Посилання на висновки Венеціанської комісії є обов’язковим елементом публічної риторики українських дипломатів та посадових  осіб. Характер цієї риторики спрямований на те, аби створити враження надійного підгрунтя тієї мовної політики, яка спричинила конфлікт між двома державами. Однак вивчення першоджерел, тобто власне висновків Венеціанської комісії, змушує казати про  нещирість, якщо не агресивні маніпуляції української сторони.

Європейська комісія за демократію через право або Венеціанська комісія, як її скорочено називають за місцем розташування, це дорадчий орган Ради Європи з питань конституційного права, котрий надає висновки про відповідність проектів законодавчих актів європейським стандартам та цінностям. Вважається найвищим авторитетом в таких справах, тож оскаржити її висновки неможливо і недоречно, зважаючи на неминучі репутаційні втрати.

Вперше Венеціанська комісія аналізувала мовну політику Києва восени 2017 року у зв’язку із прийняттяv Закону «Про освіту», який і спричинив конфлікт із угорцями. Напередодні публікації висновків комісії в грудні того ж року українські експерти активно просували тезу про те, що її «рекомендації будуть програшними для угорської влади». Після публікації цю тезу прийняли на озброєння і органи влади, запевняючи посполитих, що «Комісія прийняла аргументацію української сторони щодо закидів, ніби мовна стаття Закону «Про освіту» звужує права представників національних меншин».

Між тим ознайомлення із першоджерелом не дає жодних  підстав говорити про підтримку комісією бодай «у цілому» тих норм, які містить Закон «Про освіту». Розлогий, обсягом 25 сторінок документ містить детальну критику норм закону та відповідні рекомендації.

Варто наголосити, що Венеціанська комісія чітко і недвозначно заперечує той аспект обговорюваного закону, який є наріжним каменем його архітектури. Мова йде про розподіл громадян України на чотири (!!!) групи відповідно до обсягу прав, що визнає за ними українська держава.  Відповідно до Закону, найбільші права даровані людям, які розмовляють українською. Трохи менші — тим, хто розмовляє мовами т. зв. корінних народів. Щаблем нижче — носії англійської та мов держав-членів ЄС. Найменший обсяг прав та можливостей в системі освіти залишено  тим, хто користується іншими «мовами національних меншин», в тому числі російською.

Аби не перечитувати чималий документ, достатньо ознайомитися із пп. 47, 48, 83, 108, 109, 111, 112 та 114 разом із усіма виносками. Автор готовий обмежитися лише двома не надто розлогими цитатами:

124. However, paragraph 4 of Article 7 provides no solution for languages which are not official languages of the  EU,  in  particular  the  Russian  language, as  the most  widely  used  language apart from the state language. The less favorable treatment of these languages is difficult to justify and therefore raises issues of discrimination.

125. Having regard to the above considerations, the appropriate solution would certainly be to amend Article 7 and replace this provision with a more balanced and more clearly worded one. In particular, the issue of discriminatory treatment of other minority languages-which are not official languages of the EU-would have to be addressed in this context.

Мета розкритикованої комісією правової інновації не є секретом. Вона призначена створити належне підґрунтя для дискримінації російськомовних українців. Це родзинка гуманітарної політики часів Порошенка, квінтесенція того світогляду, який останні роки позиціонується в Україні як «національно-патріотичний» та «державницький». Венеціанська комісія поставила перед українською владою та націонал-патріотичним середовищем непросте питання: у який спосіб проігнорувати абсолютно недвозначні висновки та продовжувати обрану політику, уникаючи прямої конфронтації із найвищим європейським авторитетом в цій царині?

Для цього прихильники нинішньої гуманітарної політики в Україні два роки вдавалися до кількох хитрощів.

По-перше, вони зазвичай взагалі не згадували ті фрагменти висновків, де прямо йдеться про російську мову та права її носіїв, оцю проблему наявності одразу чотирьох гатунків українців. Цьому мимоволі допомогла сама Венеціанська комісія, оскільки п. 126, який в Україні видавали за вичерпний перелік власне рекомендацій, не містить згадки про дану проблему. Більше того, прихильники законопроекту уникали наводити повний текст перекладу рекомендацій, обмежуючись лише зручними для них фрагментами.

По-друге, з усього масиву зауважень та застережень вони виокремили лише декілька, які, нібито, безпосередньо стосуються угорської мови. Мовляв, «якщо Києву вдасться відстояти позицію щодо освітнього закону в діалозі з Будапештом, то з іншими стурбованими сусідами також не має бути проблем«. З цих п’яти чи шести рекомендацій у Києві на сьогоднішній день вважають виконаними всі, крім однієї. Це заявляється як вияв доброї волі України до компромісу та взаємопорозуміння, який угорська сторона мусить визнати достатнім і відмовитися від своїх претензій.

В-третє, той факт, що Венеціанська комісія визнала як цілком легітимну саму ідею всебічної підтримки державної мови, видавалося за згоду із дизайном запропонованих для цього рішень. Мовляв, в цілому комісія все підтримує, а невеликі нюанси можливо врегулювати шляхом прийняття підзаконних актів та додаткових законів (про державну  мову та національні меншини).

Посилаючись на нібито підтримку комісією закону про освіту, українське експертне середовище та влада просувала різноманітні теорії змови, звинувачуючи угорську сторону у штучному розпалюванні мовного конфлікту: «Останній тиждень довів: угорській владі байдуже, чи є діалог з Україною, чи розуміють її в Києві та чи не псуються відносини між державами. Ба більше: Орбану і не потрібне вирішення конфлікту з Україною!»

Звичайно, такого штибу маніпуляції це товар для виключно внутрішнього споживання. Усвідомлюючи слабкість позиції, що ґрунтується на них, українська дипломатія підготувала запасні позиції. «Виходить, що Україні не дозволено те, що дозволено решті країн, виходить, що ми, українці, мали б і далі залишатися комфортними для всіх, без власної волі і власних пріоритетів», — наголошував в своїй програмній статті керівник МЗС Павло Клімкін.

… і «венеціанська» зрада

Пропагандистські підходи дворічної давності майже дослівно відтворюються зараз, наприкінці 2019 року, у зв’язку із оприлюдненням Венеціанською комісією чергових висновків. Цього разу вони присвячені Законові України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Комісія оцінила винахідливість, що її продемонстрували прихильники закону «Про освіту», тому цього разу не залишила простору для вибіркового та хибного трактування її позиції. Пункт 139, який містить сакраментальне  «…the  Venice Commission proposes in particular the following recommendations…«, передбачає, серед іншого, наступне:

…to repeal the  provisions  of  the  Law  providing  for a differential treatment  between the languages of indigenous peoples, the languages of national minorities which are official languages  of  the  EU  and the languages  of  national  minorities  which  are  not  official languages of the  EU to the  extent  that the distinction  between those languages is not based on an objective and reasonable justification(see §§39-44, 69-82, 87, 89, 93, 94, 99-102, 110, and 111)…

Варто зауважити, що в Україні не було ілюзій щодо ймовірного змісту цих рекомендацій. Якщо в 2017 році в Києві демонстрували впевненість у підтримці Комісії і самостійно ініціювали запит щодо підготовки висновків, в 2019 Україна затягувала розгляд як могла, поки із відповідним запитом не звернувся голова моніторингового комітету ПАРЄ. Попри цей ганебний факт держслужбовці намагаються зберегти обличчя, запевняючи, що все добре і буде ще краще.

«Комісія погодилася з правом України на захист і популяризацію своєї державної мови. Вони відзначають як позитив, що в цьому законі закладена можливість будь-якому громадянину вивчити державну мову. Але там є і рекомендації, до яких Україна, певною мірою, дослухається», — випромінює офіційний оптимізм уповноважена із захисту державної мови Тетяна Монахова. «Нині готується закон про нацменшини, де «всі побажання будуть прийняті до розгляду», — цитує її «Європейська правда».

Експерти з націонал-патріотичного, так би мовити, табору більш обережні в своїх оцінках. «Для прибічників цього закону вони (рекомендації ВК — Р.Х.) більше ніж тривожні«, — змушений визнати п. Сидоренко, один з авторів «Європейської правди», — «Немає сумніву, що просто ігнорувати їх Україна не зможе. Бо міжнародний тиск буде зависоким». Його розлогі коментарі  висновків Комісії наочно демонструють ключову проблему, з якою зіткнулися прихильники «лагідної українізації». Вони більше не можуть замовчувати ані виразно негативне ставлення ВК до загального дизайну мовної політики України в цілому, ані категоричне заперечення дискримінації конкретно російськомовних жителів країни.

В 2017-18 роках українським коментаторам вдавалося взагалі не згадувати російську мову в своїх матеріалах, присвячених суперечкам навколо закону «Про освіту». Зараз їм доводиться говорити вголос все те, що вони намагалися приховати попередні роки.

«Серед претензій «Венеціанки» є ті, які Україна тривалий час ігнорувала і, цілком імовірно, продовжить ігнорувати і надалі. Вони стосуються захисту російської мови», — визнає очевидне п. Сидоренко. — «Такі вимоги висувалися і до мовної статті освітнього закону. Саме там в українському законодавстві з’явився розподіл мов меншин на три групи: офіційні мови ЄС (це, зокрема, угорська, румунська, польська, болгарська), мови корінних народів (такий статус в Україні має лише кримськотатарська), а також «інші». (…) «Венеціанка» ще тоді критикувала такий розподіл, називаючи його штучним, і зараз загалом зберегла підхід. Експерти ВК вважають, що ці норми мовного закону треба змінити, якнайменше скоротивши відмінність між трьома групами. У цій рекомендації, по суті, «Венеціанка» стала на захист російської мови, яка за чинним законодавством отримує найменше прав».

«Тут варто нагадати, як Київ поставився до висновків ВК щодо освітнього закону. Тоді Україна зобов’язалася виконати усі рекомендації «Венеціанки», які стосуються прав угорської меншини, і вирішила проігнорувати вимоги, які стосуються підвищення ролі російської мови», — робить п. Сидоренко важливе зізнання. «Кількість зауважень, рекомендацій та ледь не вимог до нього така висока, що їх, всупереч традиції, навіть не винесли у розділ «висновків» (бо той став би надмірно великим)! «, — намагається він створити вигляд чогось надзвичайного попри те, що і попередні висновки виглядали так само.

Маски скинуті, карти на столі, вдавати глухонімих більше неможливо: «Частину рекомендацій, швидше за все, доведеться втілити, змінивши закон про мову (до того ж, у висновках ВК справді є обґрунтовані та логічні претензії!!!), а щодо інших – доведеться довго та терпляче доводити, що ці пропозиції є шкідливими і Україна не буде їх втілювати. Так само, як сталося з ідеями «Венеціанки» про відновлення російськомовних шкіл».

Туз у кишені

Перипетії дворічного саботажу Україною висновків та рекомендацій Венеціанської комісії щодо захисту прав російськомовних українців напряму стосуються україно-угорського конфлікту. Весь цей час угорська сторона послідовно ігнорувала головну родзинку чинної політики Києва — виокремлення угорської мови та інших мов ЄС в окрему групу, виразно привілейовану порівняно із російською. Натомість Будапешт говорив про неприпустимість дискримінації національних меншин в цілому, ігноруючи наявність суттєвої різниці між обсягом прав для різних меншин.

Цей факт викликав в українських коментаторів гаму емоцій від щирого подиву до роздратування та підозр у небажанні приймати до уваги широкі жести з боку Києва. В Україні не могли зрозуміти, чому в Будапешті не хочуть помічати суттєвих поступок, передбачених для українських угорців. Роздратування викликало те, що артикульована Угорщиною позиція грала на користь  російськомовних жителів України. Як результат, набула поширення ідея інтенсифікації діалогу із Будапештом, що її просували українські експерти.

На думку автора, українським коментаторам хронічно не вистачає фантазії, аби уявити реалістичні та, водночас, небезпечні сценарії розвитку конфлікту с Угорщиною. Політика Києва, який, з одного боку, присягається у своїй відданості європейським цінностям та готовності виконати рекомендації Венеціанської комісії, а з іншого — прямо заявляє, що не буде звертати на них увагу, утворила для нього пастку. Важіль, який приводить цю пастку в дію, знаходиться в руках  Віктора Орбана. В будь-який момент, наприклад, у випадку подальшої ескалації конфлікту, угорська сторона може звернутися до української громади, точніше, до виборців Володимира Зеленського і наголосити приблизно такі тези:

…Ми хочемо для українських угорців лише того, чого прагнете ви самі для себе — можливості навчати своїх дітей рідною мовою. Українські угорці неодноразово обговорювали свої мовні права із представниками центрального уряду. Українські можновладці вперше пообіцяли їм безумовне збереження цих прав в 1991 році, коли потребували підтримки закарпатців. Вони неодноразово  підтверджувала це в подальшому, щоразу, як їм була потрібна підтримка угорської громади. Востаннє це зробив кандидат в президенти Петро Порошенко в 2014 році.

На жаль, ваші обранці виявилися брехунами, людьми без честі та совісті. Вони банально використали українських угорців, а тепер заявляють, що часи змінилися і все, що було сказано  раніше, нічого не варте. Ми щиро шкодуємо, що таким брехуном виявився і Володимир Зеленський. Ми знаємо, що ви голосували за нього, сподіваючись на припинення недолугої гуманітартної політики його попередника, хронічного брехуна Петра Порошенка. Ви сподівалися на відновлення ваших законних  прав, в тому числі права навчати своїх дітей рідною мовою і рідній мові. Так, як це має бути в цивілізованій європейській державі.

На жаль, ваші сподівання виявилися марними. Володимир Зеленський продовжує токсичну політику свого попередника. Ми щиро співчуваємо вам, але не можемо брати на себе роль гаранта законних прав всіх одразу українців. Ми наголошуємо, що  будемо захищати інтереси наших родичів, українських угорців, і не допустимо жодного зменшення  їх прав та свобод, в першу чергу — права навчати своїх дітей рідною мовою. Це те, що ми вважаємо законним правом кожного громадянина України. Ми вважаємо неприпустимим ділити українців на різні ґатунки. Україна має бути європейською державою, із відповідними цінностями та політикою в усіх сферах життя. Це ваш вибір і ми його повністю підтримуємо…

Звичайно, це лише приблизна канва, один з численних можливих варіантів подальшої ескалації. Чинна українська влада не має способу захиститися від подібних звинувачень, з одного, і виглядає дуже вразливою до них, з іншого. У випадку, якщо Будапешт вирішить задіяти подібні аргументи, легітимності Володимира Зеленського, його позиціям буде завдано потужного удару, а сам він потрапить в глухий кут. Як було аргументовано в попередніх дописах, в нього нема політичного ресурсу, аби кинути виклик націонал-патріотичному середовищу, отже перегляд відповідних норм законів про  мову та освіту виглядає малоймовірним.

Відкрито заявивши про те, що вважає за необхідне забезпечити ідентичні права для представників всіх меншин без винятку,  тобто, власне кажучи, примусити Київ виконати рекомендації Венеціанської комісії, Будапешт остаточно підважить чинну політику України в мовній сфері. Результатом цього може стати черговий пароксизм хаотичних, імпульсивних рухів Києва і, як наслідок, політична криза. Грубо кажучи, Віктор Орбан може делегітимізувати свого українського колегу в очах його, Володимира Зеленського, прихильників та виборців.

Вдала тактика, невдала стратегія

З початку україно-угорського конфлікту в очі кидаються численні приклади того, що виглядає як хронічна неспроможність сторін почути одне одну. «…Закон про освіту не звужує, а розширює права меншин, надаючи їм більше можливостей…», — заявляє віце-прем’єр є європейської інтеграції України. — «Якщо у Берегівському районі 75% учнів не змогли задати іспит з української, то мабуть, зараз вони дискриміновані і не з власної вини«. Зі свого боку Петер Сійярто висловлює впевненість в тому, що закон про освіту зменшує права меншини: «Я не думаю, що ви можете серйозно про це питати. Якщо раніше було право на навчання угорською з 6 до 23 років, а тепер буде до 10 років, то це – зменшення прав«.

Вочевидь, знання мови залежить від рівня її викладання, а не обсягу учбових годин самого по собі. Автор вивчав українську в радянські часи, навчаючись в російськомовній школі, фактично як іноземну. Це не завадило йому опанувати нею на рівні, який можна визначити як дуже добрий. З іншого боку, зараз навіть в Києві часто-густо діти, які відвідують номінально україномовні садочки та школи, фактично розмовляють суржиком і неспроможні скласти відповідні іспити українською. На цьому тлі висловлені п. Клімпуш-Цинцадзе сподівання — «Ми розраховуємо на конструктивний, а не маніпулятивний діалог з Угорщиною», — справляють враження іронії, якщо не відвертого глузування.

Те, що виглядає в очах стороннього спостерігача як труднощі комунікації між двома державами, що їх можна і треба прибрати в рамках виваженого зацікавленого діалогу, насправді є усвідомленим вибором його учасників. З самого початку конфлікту українська сторона послідовна вдається до певної комунікативної тактики. Ця тактика добре відома і дозволяє, за умови належної реалізації, вирішувати деякі типові завдання як-от нав’язування власного порядку денного, блокування нарративу опонентів, знецінювання аргументів супротивної сторони і т. і.

Українська дипломатія загалом демонструє вправне використання такого інструментарію, в тому числі під час дійсно складних переговорів щодо збройного конфлікту на Сході та інших аспектів відносин із Російською Федерацією. Але у випадку Угорщини обрана Україною тактика дає збій. Справа в тому, що обрані українською владою підходи — ігнорування доводів опонента, методичне повторювання ключових тез власної позиції, довільне використання усталених понять, — спрямовані на  реалізацію типової стратегії затягування часу в умовах діалогу.

Українська стратегія виходить з того, що ключові кроки вже зроблено, необхідні норми прийняті і тепер треба лише не допустити їхнього перегляду. На це і спрямовані пропозиції «терпляче пояснювати» та «шукати компроміс шляхом конструктивного діалогу».

Між тим угорська сторона не збирається вислуховувати будь-які пояснення і шукати якийсь компроміс. Ще в жовтні 2017 року Будапешт прийняв рішення відмовитися від діалогу із Києвом як способу розв’язання наявних протиріч. Замість цього угорці обрали примушування як головний, якщо не єдиний інструмент впливу на  українську позицію. Власне кажучи, угорці обрали конфліктування як найбільш адекватний спосіб взаємодії із Україною.

За два роки, що минули, обрана Угорщиною стратегія довела свою ефективність. Будапешт знаходиться в сильній позиції, має потужні важелі впливу на Україну, чудово це усвідомлює і не збирається від них відмовлятися. Обрана українською стороною тактика є інструментом стратегії, яка просто не адекватна поточній ситуації. Україні не вдасться тягнути час, нав’язавши угорцям порожні розмови й тому подібні «пошуки консенсусу».

Ключовий дефект української політики щодо Угорщини полягає в тому, що ця політика послідовно ігнорує характер україно-угорського конфлікту як прямого зіткнення та безпосереднього протиборства. Натомість чинний конфлікт розглядається в Україні як суперечка чи непорозуміння, що їх можливо вирішити шляхом застосування вдалої комунікативної тактики. Україна весь час пропонує зіграти чи то в карти, чи то в шахи суперникові, в якого на руках боксерські рукавички.

Чим закінчиться «Зустріч десятиріччя»,  скоріш за все, стане відомо наступного року.


Даний текст підготовлений в рамках проекта «Викрадення Східної Європи», присвяченого аналізові процесів в регіоні ЦСЄ за допомогою інструментів прикладної конфліктології.

©Роман Хіміч, 2019. Всі права належать Роману Хімічу (Roman.Khimich@Gmail.com). Комерційне використання без згоди автора заборонено. При використанні посилання є обов’язковим.

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s