Справді прикра несподіванка

На ФБ-сторінці Владислава Сердюка несподівано для себе натрапив на вельми цікаву, навіть сенсаційну (бодай для мене)  інформацію. Останні роки власник сторінки вивчає політичні науки в польському місті Ополє, а перебування всередині іншого суспільства забезпечує погляд на речі, відмінний від того, що домінує на рідних теренах.

Так от, розповідаючи про відносини в трикутнику США — Польща — Ізраїль, пан Владислав виокремлює проблему реституції майна жертв Холокосту, що мешкали на території Польщі. За його словами, ця проблема нікуди не поділася і, більше того, зараз перебуває на етапі чергової ескалації.

Виявляється, рік тому, 9 травня 2018 року, Конгрес США прийняв законодавчій акт, відомий як «Justice for Uncompensated Survivors Today (JUST) Act of 2017». Цим актом, зокрема, законодавці зобов’язують Державний департамент не пізніше 18 місяців із моменту прийняття акту, підготувати тематичний звіт, присвячений ситуації із реституцією майна жертв Холокосту.

«the Secretary of State shall submit a report to the appropriate congressional committees that assesses and describes the nature and extent of national laws and enforceable policies of covered countries regarding the identification and the return of or restitution for wrongfully seized or transferred Holocaust era assets consistent with, and evaluated with respect to, the goals and objectives of the 2009 Holocaust Era Assets Conference».

Holocaust Era Assets Conference, на яку вони посилаються, це т.зв. Терезинська конференція, яка відбулася в 2009 році в Празі. Україна є підписантом її заключної декларації разом із 46-ма іншими державами Європи, обох Америк та Ізраілем.

Визначений Конгресом строк спливає в першій декаді листопада цього року. Тобто вже за кілька місяців американські законодавці та все прогресивне людство на власні очі побачать, як саме держави Центральної та Східної Європи виконують взяті на себе зобов’язання, довгий перелік яких містить підписана ними декларація.

Автор не є фахівцем з даного питання, тож покладається на своє трохи більше знайомство із суміжним питанням, а саме проблемою реституції майна, що було відчужено радянським режимом та його сателітами в країнах ЦСЄ. На сьогоднішній день залишилися лише дві держави, які ігнорують це питання де-факто, якщо не де-юре. Це братні Україна та Білорусь.

Чвари між Україною та Польщею через протиріччя в політиці історичної пам’яті — бліда тінь пристрастей, які вирують навколо майна мільйонів жертв нацистського геноциду.   Типовий приклад — риторика баронеси Рут Діч під час слухань в британській Палаті лордів щодо реституції власності, що належала  жертвам Холокосту.

Чому це так важливо і чи важливо взагалі?

По-перше, ставлення до Холокосту є одним із наріжних каменів того способу мислення та дії, який асоціюється із так званими «європейськими цінностями». Варто окремо наголосити, що для носіїв цих цінностей важливим є не тільки визнання катастрофи єврейського народу у часи Другої світової як такої. На цих суто моральних оцінках ґрунтуються і цілком практичні дії та цілісні політики, в тому числі стосовно захисту майнових прав як жертв Холокосту, так і їх нащадків та правонаступників.

При цьому, і це другий суттєвий аспект справи, існують суттєві відмінності в ставленні до проблеми реституції майна жертв Холокосту в Старій Європі та в державах Центральної та Східної Європи. Тож Україні доведеться обирати між кількома можливими варіантами.

Нарешті, втретє, питання про реституцію жертв нацистського геноциду лежить в тій самій площині, що і питання про реституцію майна, конфіскованого радянським режимом. Важко уявити причини, через які Україна має вирішити одне питання і проігнорувати друге. Якщо, звичайно, вона керується цінностями, а не кон’юнктурою.

Якщо сформулювати коротко, питання про реституцію майна жертв Холокосту стане функціональним тестом для української держави та української громади. Можливістю глянути на себе у дзеркало.

Неважко уявити, як буде сприйнятий в Британії, США, Германії та інших провідних країнах Заходу той розділ майбутньої доповіді Держдепу, де йтиметься про реституцію власності жертв Холокосту в Україні. Точніше про відсутність як самої реституції, так і бажання займатися цим питанням. На Україну, скоріш за все, чекає черговий сеанс публічної критики, що буде сприйнято всередині країни як приниження та підступи диявола, ім’я якому Путін. Вкотре проявить себе прірва між риторикою та практикою «декомунізації», «європейського вибору» та інших модних в минулому політичному сезоні гасел.

Як і у випадку із реституцією майна мешканців територій, що було конфісковано радянським режимом на територіях, окупованих в 1939-40 роках, українці щиро не розуміють до чого тут вони та їхні чудові сецесійні будиночки де-небудь на Руданського чи Богомольця. Довгі роки вони вважали всі ті розмови про якусь реституцію, якісь відшкодування якимось жертвам тоталітаризму забаганками та витребеньками заможних панів з Першого світу.

Як завжди раптово з’ясується, що реституція це не якась дурня, що її просувають вороги української держави. Реституція це священний борг та почесний обов’язок, неухильне виконання якого контролюватиме особисто Дональд Трамп та обидві фракції Конгресу, одразу в обох палатах.

Оце буде справді прикра несподіванка.

Даний текст підготовлено в рамках проекту «Викрадення Східної Європи»,  присвяченого аналізу процесів в регіоні ЦВЄ за допомогою інструментарію прикладної конфліктології.

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s