Все ж таки реституція…

Спочатку цей текст був оприлюднений в листопаді 2016 року на сторінці автора у Facebook. Рік потому питання щодо реституції, поки що виключно церковного майна, майже синхронно, з різницею у пару тижнів підняли Віктор Орбан и Вітольд Ващиковський. На жаль, і це підозріле співпадіння, і сам факт інтересу сусідів України до майнових питань вчергове були проігнорировані по цей бік державного кордону.

Вы можете прочитать этот текст на русском

Одне з листопадових чисел журналу «Кореспондент» (№42 від 4 листопада) відзначене епохальною заявою львівського міського голови Андрія Садового. Відповідаючи на запитання «Чи готові вони (львів’яни — Р.Х.) пережити реституцію в обмін на вступ до ЄС?» мер Львова заявив буквально наступне:

Повертаючись до реституції, можу зробити прогноз - це буде питанням
другої половини XXI століття. Але навряд чи це буде так страшно і болісно, 
​​як розповідають. Якщо у Львові жила сім'я, у якої все нахабно чином 
відібрали і у якої є документи на це майно, треба його повертати. 
У будь-якому випадку треба знаходити компроміси.
15073375_1317893698241065_4425027102488064804_n
Коментар А. Садового щодо реституції. «Кореспондент», №42 від 4 листопада

На моїй пам’яті — це перший випадок, коли представник вітчизняного істеблішменту прямо і недвозначно заявляє про а) неминучість, б) необхідність і в) відносну безболісність повернення колишнім господарям міста їх майна.

Андрій Садовий — типовий, еталонний представник панівного класу нинішньої України. Лідер (по факту — власник) політичної партії «Самопоміч«, що отримала 33 місця в парламенті. Нове обличчя нової країни, все таке. Коли мова йде про гроші і владу, в тому числі власні (у Садового напевно є майно що підпадає під реституцію), такі люди зайвого не говорять.

Заява Садового означає, що від витіснення та заперечення проблеми реституції українська держава пропонує своїм підопічним перейти до стадії прийняття. Що буде далі, теж нескладно передбачити з досвіду інших країн Східної Європи, які пережили реституцію майна, конфіскованого прорадянськими режимами. Далі буде отримання задоволення, хоча б символічного.

Далі буде багато розмов про те, як це круто — повертати майно його законним господарям, наскільки ближче Україна стала до цивілізованого світу, як вигідно цей крок відрізняє її від ватної Білорусі або Рашки-Парашки, де ніякої реституції немає і не може бути. Якщо, звичайно, народи цих країн не скинуть ярмо злочинних диктаторських режимів і не приєднаються до дружної сім’ї європейських народів.

На жаль, сюжет з реституцією розвивається саме в тому руслі, яке було виявлене влітку 2015 го року під час мозкового штурму, в якому мені довелося брати участь. Тоді ж, в 2015-му, в країні вперше залунали голоси, які попереджали про можливість такого сценарію і пов’язаних з ним ризиків. На жаль, на хвилі постмайданної ейфорії і більш-менш успішного опору зовнішньої агресії українське суспільство не бажало чути доморощених кассандр. Море все ще здавалося по коліно, а океан, так вже й бути, по пояс. Вивчення архіву матеріалів того ж «Кореспондента» наочно демонструє як розвивався цей сюжет.

До Майдану про реституцію згадували дуже рідко і тільки в зв’язку з нашими східноєвропейськими сусідами. Просто кажучи, мало місце витіснення проблеми з суспільної свідомості. У 2013-му стався невеликий сплеск інтересу до неї, що проявив себе в кількох публікаціях в регіональних та єврейських ЗМІ.

У 2014-му проблема реституції знову опинилася далеко на периферії суспільної свідомості. Вона сприймалася і політично стурбованими громадянами, і експертним співтовариством як елемент «ватяної» пропаганди, безпорадної та беззубої спроби залякати гордий і сильний народ великої країни. Єдиною публікацією на цю тему на сайті «Кореспондент» виявився передрук матеріалу Російської служби Deutsche Welle «Реституція в Україні: нова» страшилка «російської пропаганди?«. Опитані експерти були напрочуд категоричні:

"На відміну від країн Балтії, Польщі та Угорщини, де розгорялися гострі
 і дуже важливі для цих країн громадські дискусії щодо проблеми реституції
 власності, у нас немає підстави для таких дискусій, тому що такої проблеми
 просто не існує" .

Так виглядає класичне заперечення.

Крига скресла навесні 2015 го в зв’язку з обговоренням і прийняттям законів про декомунізацію. Поштовхом до вивчення проблеми реституції особисто для мене стала стаття Юрія Спектора «Допитати Яценюка. З усією революційною пристрастю …«. Активізація «кресов’ян» змусила українські мас-медіа звернути увагу на проблему. На сайті «Кореспондента» з’являються тематичні редакційні матеріали і авторські колонки. Дуже повільно і неохоче українське суспільство починає усвідомлювати, що картина процесів, що відбуваються у наших сусідів куди складніше простеньких схем.

Территорії Другої Речі Посполитої, загарбані в 1939-му році

Те, що проблема існує, українцям остаточно стало ясно тільки в другій половині поточного року. На День незалежності 24 серпня представники держави Україна заявили про необхідність офіційно визнати радянський період історії країни окупацією і вести спадкоємність безпосередньо від УНР. Це змусило нервувати вже цілком антирадянськи і націоналістично налаштованих громадян. Другим фактором, який зумовив несподіване прозріння, стала як завжди раптова криза в українсько-польських відносинах у зв’язку з «Волинської різаниною». Тепер вже нікому не приходить в голову глузувати з повідомлень про позови, які польські громадяни збираються подавати в українські суди. Ось найсвіжіша новина на цю тему польською (в газеті з назвою «Правиця», хе-хе) та її стислий переказ.

І от в особі Садового український істеблішмент прямо заявляє посполитим, що реституція то логічна, закономірна і неминуча річ. Обмовка про другу половину XXI століття — всього лише спосіб підсолодити пігулку, заколисати зовсім вже маленьких пластунів, щоб не відволікалися від великого справи Революції Гідності та Війни за Незалежність. Правові підстави для реституції або є, або їх немає. Якщо вони таки існують, немає жодних причин відкладати цю захоплюючу справу аж на півсотні років.

Головним результатом мозкового штурму, про який я вже згадував, є наступна теза:

Основною рушійною силою і лобістом процесу реституції в Україні вже
 в найближчому майбутньому і, дещо пізніше, перегляду існуючих кордонів 
буде її правлячий клас, який розраховує стати бенефіціаром чергового 
переділу країни.

Розмірковували ми в такий спосіб:

За 25 років самостійного плавання українські паразітарії освоїли всього лише дві схеми реалізації своїх економічних інтересів.

Схема номер один — це привласнення різних форм загального блага з його подальшою монетизацією. В даному контексті загальне благо тлумачиться максимально широко, включаючи, наприклад, рукотворні (міські, наприклад) та природні ландшафти, які знищують «девелопери», національні системи освіти, охорони здоров’я, безпеки і багато, багато іншого.

Схема номер два зводиться до вилучення різного штибу ренти — монопольної, адміністративної, геополітичної.

При цьому український правлячий клас виявився геть нездатним налаштувати відтворення ресурсів, які він вилучає з процесу громадського виробництва. По суті мова йде про спільноту мародерів, нездатних не те що примножувати, але, бодай, підтримувати статус-кво.

Чверть століття системного мародерства привели до радикального скорочення кормової бази панівного класу. Запекла боротьба біля корита і епізодичні успіхи тих чи інших «внутрішньоелітних» угруповань ніяк не впливають на фундаментальний факт — кількість «хавчіка» в кориті швидко зменшується. Оборона, медицина, освіта, система «правоохоронних послуг” — всюди спостерігається різке загострення конкуренції за право присвоєння суспільних ресурсів на тлі їх, ресурсів, стрімкого виснаження.

У цій драматичній ситуації для української гівноеліти абсолютно логічно навести свої свинячі оченята на фундаментальні спільні блага, включно із суверенітетом держави та територіальною цілісністю країни. Йдеться про торгівлю Батьківщиною, так. Якщо є формальні (тобто по «поняттях» будь-якого штибу) підстави обговорювати кордони і суверенітет країни, з точки зору бариг, якими є українські «елітарії», логічно виявити зацікавлених осіб, зрозуміти скільки вони готові заплатити або запропонувати їм модель монетизації, увійти в переговорний процес, досягти угоди і “відкешитися”. Все це вже відбувалося стільки раз, що розписувати докладно я вважаю зайвим.

Неминуче питання «що робити?» і як до всього цього ставиться? Зокрема, чи можна в принципі уникнути такого розвитку подій?

Гадаю, уникнути реституції вже неможливо. Пастка зачинилися, тому можна обговорювати хіба що спосіб уникнути найбільш травматичні варіанти розвитку подій. За останні 25 років на всіх рівнях, від місцевого до загальнонаціонального було зроблено і сказано дуже багато, щоб вкотре розіграти простодушну невинність.

Які варіанти розвитку подій є найменш травматичними залежить від того, з чиєї позиції дивитися: існує кілька сценаріїв, різних і за формою, і за змістом. Можна виділити наступні групи стейкхолдерів, що мають власні інтереси: держава, причому конкретно нинішня Третя або Друга (як рахувати) республіка; різні угруповання всередині паразитичного класу; українське суспільство (він же «нарід») в цілому; західноукраїнський соціум; окремі територіальні громади, громадяни та інші власники майна, що підлягає реституції. Це навіть якщо не згадувати зовнішніх акторів, включаючи, наприклад, Bundesrepublik Deutschland, яку безпосередньо зачіпають будь-які спроби ревізії підсумків Другої Світової.

Я не вважаю проблемою реституцію саму по собі. Проблемою може стати неминуче посилення впливу сусідніх держав на Західній Україні і в країні в цілому, виникнення всередині цих держав, а це і Польща, лідер Східної Європи, і Угорщина, що швидко скочується в авторитаризм, запиту на активне втручання в політичне, економічне та інші сфери життя нашої країни.

Бідна, навіть злиденна Україна, яку підім’яла під себе дисфункціональна клептократична держава — ідеальна жертва для дурнів і пройдисвітів. Не тільки власних, але і прийшлих.

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход /  Изменить )

Google photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google. Выход /  Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход /  Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход /  Изменить )

Connecting to %s